Досвід роботи в сімейному бізнесі
25 лютого, 2020
«Друге покоління або перші другі»
Коли батьки відкрили нашу першу клініку, мені було 14 років.
«Клініка Заблоцького» відкрилась у 1998 році, в центрі Львова та отримала назву «Титанік», адже багато хто вважав, що клініка з найдорожчим у світі стоматологічним обладнанням та таким підходом була передчасною не лише для Львова, але й взагалі для України.
Мій батько до 1998 року мало де бував, тому відкрив клініку опираючись на фотографії зі стоматологічних каталогів компаній виробників, йому здавалось, що так, як на експозиціях в журналах — так і є в житті, так точно є десь в Америці чи Європі. Проте, навіть сьогодні, буваючи в гостях у всесвітньо відомих стоматологів, можу з гордістю сказати, що й досі наша клініка, попри 21 рік роботи, залишається однією з найбільш продуманих до деталей та оснащених дорогим та безпечним обладнанням клінік.
Коли клініка відкрилась, батьки буквально переїхали на роботу, та проводили там майже увесь час, а через те, що жили ми за містом, то і мій час. Усі літні канікули, починаючи з 14 років, я проводила на роботі, асистувала лікарям чи мила інструменти у стерилізаційній та намагалась покращити роботу клініки ще тоді, будучи дитиною.
Далі було закінчення спеціалізованої музичної школи (до речі, поступати я мала у консерваторію та стати піаністом, але це окрема довга історія), навчання в медичному університеті Відня (Австрія) та закінчення Ягеллонського університету у м. Кракові (Польща) з високим балом та повернення до Львова, як мені здавалось, вже крутим спеціалістом, з крутим європейським дипломом…
Сьогодні мені 35 і вже 11 років минуло з того дня, як я повернулась в Україну та щодня працюю у сімейному бізнесі. І тільки зараз, за 11 років, здається, стає легше.
Бізнес батьків — їх третя дитина
Більшість людей, думає, як мені пощастило, великий бізнес — як подарунок. З однієї сторони — саме так, бо не потрібно думати чим займатись; я лікар — стоматолог, у нас 6 клінік та понад 120 працівників, за 21 рік картотека пацієнтів більше ніж 15 тисяч. Роботи вистачить на всіх, аби було бажання працювати. Здавалось би, все як у мріях. Справді, збоку виглядає все, як у казці. Чи думав мій батько у 98 році, що будує сімейну компанію? — гадаю, що ні. Чи думав про те, що обоє дітей підуть медичними шляхами? - думаю, що швидше ні.
Я повернулась, усі тішились, проте, працівники й далі бачили в мені маленьку Оленку, не лікаря з європейським дипломом з відзнакою, а дівчинку, яка була з дитинства у клініці. Я повернулась з новими знаннями, з новими ідеями. Я хотіла принести у клініку щось нове, щось краще, щось логічніше, проте, будь-які мої ідеї сприймались погано з точки зору, і батьків, і працівників, будь-які думки завершувались словами «У тебе немає досвіду». Такі слова дуже демотивували і з часом втрачалось бажання щось комусь доводити.
Якщо на хвилинку замислитись, то бізнес батьків, це безперечно їх третя дитина, вони створили одну з найкрутіших клінік світу, виховали не одне покоління лікарів, вони створили бренд, створили компанію з сервісом, непритаманним стоматологічним клінікам, вони мають чим пишатись. Батьки — відомі, ми «Клініка Заблоцького» — відомі. Настав момент, коли бізнес батьків має налагоджені процеси, клініка щойно оновила свої стоматологічні установки (вартістю 80 тисяч євро кожна), злагоджений колектив та прописані усі стандарти і за відчуттями так буде завжди, проте мудрі люди кажуть, що це найкращий час передавати бізнес дітям. Як дітям? У них же немає такого досвіду, як у нас.
Передавати чи ні? Вони не справляться!
Минулого року кілька видань взяло у мене інтерв’ю, як у члена сімейної компанії, точніше як у спадкоємця сімейної компанії. Щоб підготуватись до одного з них я вирішила пошукати приклади сімейних компаній. Ніколи над цим не задумувалась, проте виявилось, що в Україні сімейних компаній не так і багато, адже наша Україна ще молода, має майже 30 років, відповідно усі українські бізнеси максимум є її ровесниками. І якщо врахувати факт, що наші батьки засновували бізнес, коли їм було 25-30 років, то через 30 років, нам, їх дітям, стільки ж років (коли вони заснували бізнес) і саме зараз, коли нашим батькам 60-70 років у них повстає питання, що ж робити далі? Звичайно, світових прикладів є дуже багато, сімейні компанії, яким понад 100 років. Проте, зовсім інший менталітет людей у світі та у нас, українців. До прикладу, у світі після 18 років дитину відпускають у «вільне плавання» та не переживають, де дитина вчитиметься, чи за які гроші, а тим більше не переживають чи куплять вони дитині квартиру та машину.
В Україні вважається нормою, що батьки мають купити дитині машину, квартиру та оплатити навчання, а потім ще допомагати дітям, коли ті одружаться. Іноземець ніколи нас не зрозуміє. В Європі батьки нічого не повинні своїм дітям.
Нюансів та розбіжностей є достатньо багато, тому брати приклади зі світових сімейних компаній звичайно можна та потрібно, проте знати, що не все, що працюватиме в Європі чи Америці працюватиме в Україні.
Навіть середня тривалість життя українських та іноземних бізнесменів суттєво відрізняється. Середній вік життя українських чоловіків 66 років, а у країнах західної Європи на 11 років більше. Тобто, що робити зі своєю компанією українські бізнесмени мали б задумуватись раніше.
Кому передати керування?
З однієї сторони, засновники знають краще, як управляти своєю компанією, вони ж проживали усе її становлення від народження, з іншої сторони — вік, у якому вони починають задумуватись, що буде далі з їх компанією? Так чи інакше хтось мусить далі нею керувати, навіть якщо не через рік чи п'ять, то через десять. Кому передати керування? Кого навчати? Свого чи чужого? До «чужих» завжди довіри, чомусь, більше. Проте, жодна чужа людина не матиме стільки сентиментів до цієї справи, стільки відповідальності. Якщо для Вашої компанії настануть скрутні часи — чужа людина просто перейде в іншу компанію, з абсолютно спокійним серцем. Якщо порівнювати своїх дітей наслідників, навіть тих, які закінчували Гарвард чи інші престижні вузи, попри те, що батьки ними (нами) пишаються, завжди чужим людям вони довіряють більше.
Недовіра до своєї дитини та приниження при колективі ніколи не зробить дитину у майбутньому керівником, якого слухатиме колектив (є звичайно варіант, замінити весь колектив). Так і навпаки, якщо ми занадто любимо свою дитину і все їй дозволяємо щодо прийняття рішень у компанії, аби вона вчилась — гадаю це теж не найкращий варіант і не так добре сприйматиметься у колективі. Як поступити, щоб усім було добре? Хороше запитання.
Світова статистика 100%-33%-15%-3% це про відсоток виживання сімейних компаній, тобто при 100% компаній, лише 33% залишається у другому поколінні. Це означає, що у мене є лише 33%, що компанія залишиться за мого керівництва.
Шанси на те, що наша компанія ще існуватиме за часів моїх дітей — 15%, а моїх внуків лише 3%. І чим далі я та мої батьки йдемо до передачі бізнесу, тим більше я розумію цю статистику.
Найнебезпечнішим вважається саме період передачі, саме в цьому періоді, найчастіше з'являється найбільше непорозумінь між батьками та дітьми. Уся проблема в комунікації та очікуваннях. У нас, у дітей, є свої очікування і ми бачимо цей світ по-іншому, ніж бачать наші батьки. Усі люди сприймають світ по різному. Усі ми різні. І якщо зовсім не обговорювати свої позиції, не проговорювати своїх очікувань і зі сторони батьків, і зі сторони дітей — це грозить непорозумінням, яке не закінчиться добре.
У клініці батьків я працюю лікарем-хірургом та креативним директором компанії. Покищо, я не є акціонером компанії та у нас ніяк не розділені долі у компанії і я вважаю це абсолютно чесним. Проте, був випадок, коли я була на річному бізнес-навчанні DYB і представляла там нашу компанію, як представник сімейної компанії, там мене запитали: «Яка частина твоєї долі у компанії?» — «Жодної, я отримую заробітну плату, як лікар та креативний директор». — «Тоді Ваша компанія не є сімейною компанією».
Зараз, ми разом з батьками обмірковуємо статут сімейної компанії, часто проговорюємо наші бачення та очікування, але попереду ще дуже багато тем для розмов, які є болючими для обох сторін.
Маємо зайнятись написанням сімейної конституції і я дуже сподіваюсь, що це відкриє нам усім очікування одне одного та зменшить ризики майбутніх конфліктів, це як прописані правила гри «авансом» до виникнення проблеми. Якщо я знатиму, що мій батько хотів би чи не хотів би, щоб відбулось з його компанією — мені буде значно легше. Колись, я мала велике бажання заробити вдосталь грошей та чемно відкупити долю чи цілу компанію у батьків і вважала, що це було б чесно, адже я не створювала цієї компанії, не позичала грошей на її обладнання. Проте, після завершення бізнес-навчання для власників бізнесу, я трохи реальніше почала оцінювати шанси. Попри те, що я роблю надскладні операції та щодня оперую — моєї зарплати вистачить, щоб повноцінно жити у суспільстві, подорожувати, навчати своїх дітей та не вистачить, щоб відкупити бізнес. Але тепер, коли я маю більше знань, я розумію, що цією клінікою, цим бізнесом, цими обіцянками, які ми даємо нашим пацієнтам, ніколи хтось інший («чужий») не перейматиметься так сильно, як я. І якщо я залишу батьків, піду та створю свою клініку чи якийсь інший бізнес (такі думки виникають після кожного конфлікту з батьками, після недооцінення), то що тоді робити моїм батькам? Їм пощастило ще мати сина (мого брата), який ще вчиться та поки не дуже вникає у «драми» сімейних компаній, але якщо і він відмовиться керувати?
В принципі, безвихідних ситуацій нема, можна продати «Клініку Заблоцького» та насолоджуватись життям, але чи буде спокійним серце, якщо нові-чужі керівники робитимуть вже не твій бізнес зовсім не так, як ти його бачив, з урахуванням чужих цінностей та бачачи в клініці в першу чергу бізнес та можливість зароблення грошей? Та чи працюватиме «Клініка Заблоцького» без жодного Заблоцького?
Присмак маленьких власних перемог
Мушу визнати, що я маю дуже розумного батька, оскільки я його донька, мої наміри чи хвилювання він бачить на відстані. Як тільки я обдумувала «втечу» з сімейного бізнесу та мріяла про спокійне життя (чомусь мені завжди здається, що воно буде спокійнішим) мій Батько завалював мене справами в яких у мене була «основна партія» та відповідальність, давав можливість зробити щось, щоб я почала відчувати, що це таки моя компанія і від прийнятих мною рішень стало краще. Цей присмак маленьких власних перемог гасив у мені бажання йти та шукати нових пригод. З кожним роком, я все більше розумію, що відкрити свою успішну справу кожного року буде все важче, адже конкуренція сьогодні зовсім не та, що була 21 рік тому.
Так, я можу взяти власні кредити, збудувати свій власний такий самий стоматологічний бізнес, взяти на роботу своїх працівників, навчити їх цінностям компанії, шукати своїх пацієнтів, віддавати кредит і витратити на це теж близько 15 років, тоді, як тільки я віддам кредити — моїм дітям буде 30-35 і мені теж прийдеться передавати власну справу вже моїм дітям. Або, я можу піти іншим шляхом, продовжити справу батьків, працювати згідно з конституцією, яку ми створимо з батьками, довчати вже готовий колектив кращим вмінням, створювати більш систематизовані процеси, масштабувати наш бізнес та збільшити його вартість. У кожному варіанті є безліч + і так само -. Кожен обирає те, з чим йому буде легше.
«Останнє випробування величі керівника полягає в тому, наскільки правильно він вибрав наступника і чи зміг піти зі сцени, передавши управління», — написав колись Пітер Друкер.
Піти зі сцени, коли твоїй компанії 21 рік і вона якраз набула слави та міцної сили бренду, не просто. Це я про батька. Але сьогодні мені 35, моєму батькові 60. З кожним роком мені все менше і менше хочеться вносити зміни у процеси клініки, придумувати щось нове і відстоювати своє бачення та інтереси. Ще років 10 і мабуть, я просто плистиму за течією, бо звикну, що завжди є батько, який бере на себе всі рішення. Вважається, що 25 років — це період ефективного управління керівником, далі він пливе за течією, а для компанії це означає не те що стояння на місці, навіть рух у зворотньому напрямку. Якщо Ви не передасте свою компанію своїм дітям швидше, ніж їм виповниться 40 років — вважається, що це буде втрачене покоління, яке не осилить самостійно приймати рішення та робити щось неймовірне для своєї компанії.